Версiя для друку

Заступник голови ВККС Микола Пінчук: «Я працюю так, аби людям була від цього користь».

Суддя — це перш за все людина. Так вважає суддя Верховного Суду у відставці, заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів Микола ПІНЧУК. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню він розповів про життя: чому не збулася мрія стати військовим і як з’явилося бажання одягнути суддівську мантію. Також Микола Григорович підняв завісу над особистим життям. Він розповів, як проводить вільний час із сім’єю, що таке щастя. Життєве кредо М.Пінчука — робити людям добро. І хоча він не вважає себе лікарем Айболитом, але завжди готовий підтримати людей, допомогти їм. А ще, на думку Миколи Григоровича, головне, аби робота приносила суспільству користь.

«Батьки завжди давали мені таку настанову — добре вчитися»

— Миколо Григоровичу, чи не в кожної людини дитинство — це та пора, коли починаєш замислюватися про майбутню професію. У когось було бажання стати пілотом, космонавтом, декого приваблювала військова справа. А ким хотіли бути ви?

— Дитячий вік — це пора раннього романтизму. Безумовно, романтичні настрої в дитинстві були в кожного з нас. Коли я був малим, то в космос ще не літали. Я мріяв стати військовим.

— А чому саме ця професія вас приваблювала?

— У мене батько довго служив — аж 9 років. Спочатку пішов на Радянсько-фінську війну, потім — на Велику Вітчизняну. На мене справляли велике враження його розповіді про війни, в яких він брав участь.

— Батьки допомагали у виборі професії, давали поради?

— Не було такого, щоб вони мене переконували обрати військову стезю. Батьки завжди давали мені таку настанову — добре вчитися. Тоді, казали вони, будеш освіченою людиною. Цієї батьківської поради я дослухався.

— Чому ж ви пішли навчатися до Шосткінського хіміко-технологічного технікуму, якщо хотіли бути військовим?

— У технікумі я навчався в групі технологів твердого ракетного палива. Це була суміжна з військовою спеціальність. Було багато засекречених спецпредметів.

— Потім була служба в армії…

— Не зовсім в армії. Я служив на флоті у м.Владивостоці. Тоді він називався Червонознаменний Тихоокеанський флот. Туди я потрапив завдяки навчанню в технікумі. На той час формувалася дивізія морської піхоти в складі Тихоокеанського флоту, адже була загроза з боку Китаю. Надходили нові види зброї, яку пот­рібно було опановувати. Для цього необхідно було знати математику, вивчення якої, до речі, мені легко давалось, точні науки. До того ж для роботи із секретними матеріалами потрібні були люди, які пройшли певний відбір. Як я вже казав, у технікумі ми мали справу з таємницями.

— Після повернення додому ви працювали на фабриці.

— Так. Скажу ось що: через рік служби на флоті мене призначили інструктором політвідділу дивізії з комсомольської роботи. Повернувся додому, пішов ставати на облік. Мене помітили в райкомі комсомолу й запропонували не лише йти на роботу, а й бути комсомольським вожаком. Я погодився. Так я потрапив на Чернігівську фабрику гумотехнічних виробів. Був майстром цеху й одночасно секретарем комітету комсомолу фабрики.

«Партійні й комсомольські вожаки схилили мене до прийняття рішення вступити на юридичний факультет»

— Як з’явилося бажання стати юристом?

— Я розумів, що навчання в технікумі — замало, потрібно здобувати вищу освіту. До речі, я ж пробував вступати й до військового закладу. Коли служив на флоті, була можливість вступити до Київського вищого військово-морського політичного училища (нині на його території розташовуються Києво-Могилянська академія та інші державні організації). До Києва з Владивостока мені не довелося їхати, адже документи можна було здати до Тихоокеанського вищого військово-морського училища. Але екзамени мені так і не судилося скласти: не пройшов медичної комісії.

Після приїзду додому я зупинив вибір на юридичній професії. На фабриці я спілкувався з партійним, комсомольським керівництвом, яке дало мені пораду: «Хлопче, краще вступати до юридичного вищого навчального закладу».

На той час набір до Харківського юридичного інституту був не відкритий: райкоми партії, комсомолу давали направлення до закладу.

— Тобто юристом ви стали за порадою.

— Можна й так сказати. Партійні й комсомольські вожаки схилили мене до прийняття рішення вступити на юридичний факультет.

— Екзамени склали на відмінно?

— Я закінчив технікум з червоним дипломом, тому для вступу до інституту складав один екзамен. До речі, 1970 р. я був першим студентом, зарахованим до Харківського юридичного інституту. О дев’ятій ранку розпочався екзамен, о десятій уже був результат — іспит склав на відмінно. Приймальна комісія привітала мене як першого студента 1970-го.

Навчання мені давалося легко, інститут я закінчив з червоним дип­ломом.

— Під час навчання проходили стажування?

— Так, стажувався в міліції, у суді та в прокуратурі.

— Чим вас привабила саме суддівська професія?

— Суди були самостійними, ні від кого не залежали. Я захотів працювати саме в такій інституції. Я ніколи не відхилявся від свої професійної лінії.

— Як доля привела до роботи в суді рідної області, де й розпочалася ваша суддівська кар’єра?

— Спочатку мене направили на практику до Сосницького районного народного суду Чернігівської області. Потім мене — а я тоді ще був студентом — обрали народним суддею й направили в суд, де була вакансія. Ним виявився Сосницький районний народний суд. Там я й почав працювати.

— У суді у вас були хороші вчителі?

— У Сосницькому райсуді вчителів у мене не було, адже там працював я один: за штатним розписом в установі була одна суддівська посада. Навчатися було ні в кого. Коли приступив до виконання обов’язків, приїхав гарний порадник — голова Чернігівського райсуду Чернігівської області. Він був хорошим практиком. Протягом тижня допомагав мені. Він розповів, як проводити судові засідання, коли розглядаються справи тих чи інших категорій. Дуже складних справ на той час не було, тому цих знань мені було достатньо. Тоді ж які справи розглядали? Про розподіл майна, розірвання шлюбу, виплату аліментів. Такі були категорії цивільних справ. Якщо говорити про кримінальні справи, то частіш за все вони стосувалися крадіжок державного майна, дорожньо-транспортних злочинів. Політичних справ народні суди не розглядали.

— Ви сказали, що були єдиним суддею Сосницького районного народного суду. Тобто фактично й очолювали його?

— Вважалося, що так. Посада була народного судді, але оклад отримував як голова суду.

— Справлялися з розглядом справ?

— Так, їх було небагато. До 70 кри­мінальних і 1,5—2 тис. цивільних справ на рік. Тобто навантаження було не дуже великим.

«Було б дико, якби хтось вказував, яким має бути результат розгляду справи»

— Через три роки роботи в районному суді ви перейшли до Чернігівського обласного суду. Хтось запропонував цю посаду? Ви відчували, що трьох років роботи достатньо для переходу до суду вищої інстанції?

— За кожним суддею закріплювався куратор з обласного суду. Там вивчили результати моєї роботи й зробили висновок, що я можу працювати і в суді вищої інстанції. Було три кандидатури на перехід до обласного суду. Обрали мене, і я дав згоду.

— Чому в 1981-му ви залишили суддівську посаду?

— У принципі цю посаду я не залишав. Крім судів, були обласні відділи юстиції, основним завданням яких було здійснення організаційного керівництва судами. Відділи юстиції проводили оперативні наради, аналізували судову практику, робили узагальнення. Так сталося, що мені, молодому судді обласного суду, запропонували зайняти посаду заступника начальника відділу юстиції. Я погодився і пропрацював ним 4 роки.

З подачі легендарного й талановитого заступника Голови Верховного Суду Петра Цупренка мене зарахували до резерву суддів ВС. Деякий час я проходив практику у ВС, вивчав справи, складав проекти процесуальних документів. Потім мені сказали: «Їдь, працюй далі, а ми будемо визначатися». Згодом визначилися, і так я опинився у ВС.

— У ВС розглядали кримінальні справи?

— Так, я був у складі колегії з розгляду кримінальних справ. Потім перейшов до Військової судової колегії ВС.

— Чому виникла необхідність у створенні Військової колегії?

— У радянські часи військові трибунали були підпорядковані Військовій колегії ВС СРСР. Коли Україна стала незалежною, виникло питання про створення військових трибуналів на теренах нашої держави.

Мені запропонували увійти до складу новоутвореної Військової судової колегії ВС. Так, у 1994 р. Верховна Рада обрала мене та ще 8 суддів.

— Розгляд військових справ мав свої особливості?

— На той час військові суди розглядали незначну кількість кримінальних справ, тому була можливість більше часу приділяти справам, вчитуватися в кожний рядок, акуратно складати процесуальні документи, відшліфовувати їх, робити, я б сказав, досконалими.

Розглядалися справи різних категорій. Були й про шпигунство. Пам’ятаю одну з них. Обвинувачений був завербований китайською розвідкою. Ця особа була засуджена до 7 років позбавлення волі. Були справи про крадіжки військового майна, про необережне поводження зі зброєю та інші.

— Чи не було прохань, вказівок від військового керівництва, як розглянути ту чи іншу справу?

— Ні. Було б дико, якби хтось вказував, яким має бути результат розгляду справи. Звісно, з колегами доводилося радитися. Це робилося, аби прийняти правильне, об’єктивне, справедливе рішення, а не для того, щоб прийняти «потрібне й бажане» рішення, комусь догодити.

— Як вважаєте, чи правильно зробила Україна, що у 2010-му відмовилася від військових судів? Адже в багатьох країнах вони й досі функціонують.

— Думаю, що ліквідація військових судів — це початок шляху ліквідації Збройних сил. Є військові суди, прокуратури, армія. Все це знаходиться в одній площині. Знищення одного з цих елементів, на мій погляд (так думаю не лише я, а й інші судді, які віддали багато років професійного життя роботі у військових судах), не сприяє зміцненню обороноздатності країни.

— Тобто ви вважаєте, що це була особлива категорія справ і їх мали б розглядати спеціалізовані суди — військові?

— Безумовно. Уявіть, виїзне засідання суду. Приїжджає до військової частини жіночка-суддя з певного райсуду. На ці засідання, як правило, збирались усі військовослужбовці в клубі чи в казарменому приміщенні. У цієї судді, так би мовити, традиційні уявлення про військових та військову службу. До всього цього їй, напевно, ще й не дуже зручно перебувати серед такого контингенту.

— Чи практикували судді Військової колегії ВС виїзні засідання?

— Звичайно. Часто виникали проблеми з доставленням підсудних до ВС. Скажімо, особа скоїла злочин у Криму, везти її до ВС довго й далеко. Це було не вельми зручно. До того ж у ВС і приміщень, які б відповідали вимогам до проведення засідань (у першу чергу це стосується гарантування безпеки), не було. Тому, як правило, справи розглядалися в тих місцях, де вчинялися злочини.

«Я знаходжу час, аби побути з сім’єю»

— У 2010 році ви стали членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Ще два роки до виходу у відставку могли працювати у ВС. Чому вирішили присвятити себе «кваліфікаційній роботі», а не продовжили роботу в найвищому судовому органі?

— До створення постійно діючого органу мене двічі обирали членом ВККС, яка працювала на громадських засадах. Коли комісію очолював Віталій Бойко, я був його заступником. Напевно, і це враховувалось, коли у 2010 році з’їзд суддів обрав мене до складу ВККС.

До того ж після прийняття закону «Про судоустрій і статус суддів» з’явилася якась непевність. У законі передбачалось, що до складу ВС входитиме лише 20 осіб. Військова судова колегія була ліквідована, і над її складом тяжіла невизначеність. Ця непевність у першу чергу й спонукала до того, що потрібно було продовжувати професійну діяльність у комісії. Якби була гарантія, що Військова судова колегія працюватиме й далі у ВС, я б не опинився у складі ВККС.

— Не шкодуєте, що перейшли до ВККС?

— Зараз жалкувати не доводиться, адже виконання суддівських обов’язків я завершив. Мені виповнилося 65 років, і в цьому році парламент звільнив мене у відставку.

— Робота забирає багато часу. Чи вистачає його на сім’ю?

— Час — найцінніше, що є в кожної людини. Його завжди не вистачає. Але я знаходжу час, аби побути з сім’єю.

— А не кажуть рідні, що ви забагато часу проводите на роботі?

— Безумовно, зауваження роблять. Але, думаю, вони розуміють, що я намагаюсь знайти баланс, приділяти час і родині, і роботі.

— Сім’я підтримала ваше рішення продовжувати працювати після виходу у відставку?

— У нас відбулося таке собі негласне узгодження. Якщо людина так би мовити, користується попитом, вона продовжує працювати в нормальному ритмі, це додає їй наснаги, продовжує життя. Знаю багатьох людей, які закінчили суддівську кар’єру, могли б ще працювати, але залишили так би мовити суддівську арену.

— Діти не пішли вашою професійною стежкою?

— У мене одна дочка. Вона працює суддею. Думаю, завдяки моїм баченням, які вплинули на її погляди, вона обрала такий шлях. Вважаю, що дочка задоволена професійним вибором. Вона отримує задоволення від результатів своєї праці.

— Дочка радиться з вами з приводу тих чи інших справ?

— Хотілося, аби дочка радилася зі мною частіше. Але вона самостійна.

— Який би знак поставили між словами «сім’я» та «кар’єра»?

— Мабуть, так питання ставити не можна. У кожної нормальної людини повинна бути сім’я. Це продовження поглядів людини, здійснення мрій. Сім’я — це найголовніша цінність кожного.

— Тобто ви — не кар’єрист?

— Я не вважаю себе кар’єристом. Хоча у той же час намагаюсь зробити все, щоби в моїй кар’єрі не було погрішностей.

«Розумні люди завжди викликають у мене захоплення»

— Як проводите вільний час?

— На Чернігівщині, де я народився, є невеличкий батьківський будинок, присадибна ділянка. Не лише я, а й моя дружина, онук із задоволенням проводимо там час. Дружина дуже любить квіти, доглядає за ними.

— Онук часто проводить з вами час?

— Знаєте, онуку вже 21 рік і, мабуть, хоче проводити час в іншому оточенні. Приділяє увагу й нам.

— Він теж буде юристом?

— Ні, він обрав більш сучасну професію, пов’язану з комп’ютерними технологіями.

— Любите ходити на полювання, рибалити?

— Коли був молодшим, любив полювати. Тепер у мене змінилися погляди, філософія бачення цього процесу: не можу вбивати тварин. Засуджую себе, що раніше цим займався. Зараз люблю ходити лісом, збирати гриби, ягоди.

— Про що ще доводилося шкодувати в житті?

— Важко сказати, що за щось в житті мені було, як то кажуть, дуже болісно. Такого, мабуть, немає. Просто соромно за деякі вчинки: десь не стримався, на когось гримнув. Мається на увазі, що використав когось із членів своєї сім’ї як громовідвід. За це буває соромно.

— Яких людей намагаєтесь уникати?

— Інтуїтивно відчуваю дискомфорт при спілкуванні з деякими людьми. Не подобаються люди, які не завжди говорять правду.

— Про що мрієте?

— Забезпечити дітей, онуків, створити їм належні умови для життя. Вони повинні розуміти значення слів «чесність», «порядність», «професійність», знати їм ціну.

— Яке ваше життєве кредо?

— Моє кредо — робити людям добро. Я ж, звичайно, не лікар Айболить, але завжди готовий щось порадити людині, підтримати її. Я працюю так, аби людям була від цього користь.

— Ви самі пропонуєте комусь допомогу чи частіше люди звертаються до вас?

— Не можна просто сказати: давай я тебе навчу тому чи іншому. Людина повинна сама цього хотіти, мати потяг до певної справи.

— Чи є пропозиція, від якої й сьогодні не змогли б відмовитися?

— Не можу навіть уявити, яка могла б бути пропозиція… Я намагаюсь жити правильно. Обмежую контакт з тими речами, які перебувають поза межами мого уявлення про правильність та справедливість.

— У кожної людини є недоліки. Чи помічаєте свої? Намагаєтесь їх позбутися?

— Намагаюсь узагалі не допускати недоліків. А позбутися тих, які вже є? Безумовно, намагаюсь. Іноді буваю нестриманим. Звісно, це недолік. Хотілося б, щоб цього було менше.

— Що востаннє змусило вас щиро, від душі сміятися?

— Мені подобаються виступи Михайла Жванецького. Я поважаю його, захоплююсь його творчістю. Розумні люди завжди викликають у мене захоплення.

— Чого в житті ніколи б не дозволили?

— Не дозволив би того, чого, на мою думку, не можна ніколи робити: знущатися над кимось, ганьбити когось. Є ще багато речей, які людина робити не повинна. Вичерпного переліку цих речей немає.

— Що для вас щастя?

— Щастя — це коли моя сім’я здорова, щаслива, задоволена життям.

«Я вдячний долі, що в мене так склалося життя»

— У вас багато друзів?

— Друзів не може бути багато.

— Повинен бути один, але надійний?

— Може, не один, а два. Добрих знайомих, товаришів багато.

— Хто сьогодні є найкращим порадником для вас?

— У мене склалися гарні стосунки з членами комісії, з колегами-суддями, з якими колись працював. Стараюся підтримувати ці стосунки. Кожен із членів комісії — особливий, зі своїми унікальними поглядами, баченнями, думками, і сьогодні мені є в них чому повчитися. Я вдячний долі, що в мене так склалося життя і що мені на шляху зустрілися такі люди.

— Хто вам допомагав у професійному житті?

— Голова ВС у відставці Віталій Бойко. За моїми мірками, він наближений до ідеалу. А ще — П.Цупренко. Я його дуже поважав. Я намагався переймати риси характеру цих людей.

Крім того, у житті мені щастило на гарних та професійних керівників. Пощастило й на нинішнього голову ВККС — сильну та конструктивну людину.

— Що допомагало долати життєві перешкоди, які, безумовно, зустрічаються на шляху кожної людини?

— Що можу на це відповісти? Кожен несе свій хрест. Думаю, в кожного було багато випробувань. Як би там не було тяжко з ними боротися, потрібно розуміти, що це — доля людини. Кожен повинен вистояти й не схилитися перед негараздами, не зламатися.

— Сьогодні не шкодуєте, що обрали саме суддівську професію?

— Ні. Я не бачу себе, скажімо, лікарем. Я не пробував свої сили в інших професіях, тому важко уявити, в якій професії комфортніше б почувався. Але не шкодую, що став суддею.

— Якби не обрали професію судді, то ким би могли стати? Військовим?

— Мабуть, так.

— Як вважаєте, яким сьогодні має бути суддя?

— Сучасним суддям порадив би бути чесними, моральними, професійними. Думаю, якщо ці три складові присутні в судді, то він буде справжнім знавцем своєї справи.

— Професія завжди впливає на людину. Які звички, риси характеру з’являються в особи, яка працює суддею?

— Є таке поняття, як професійна деформація. Звичайно, людина, яка обрала певну професію, отримує нові такі собі «професійні здобутки». Наприклад, митці набувають рис благородності.

— А суддя?

— Скажу так: суддя — це перш за все людина. Головне, щоб він не втрачав почуттів щирості, доброти, не мав озлобленості на весь світ, людей.

— Як вплинула професія судді особисто на вас?

— Професія судді тримає мене в рамках моралі й права. Вважаю, що за свій вік я став більш лояльним.

«Не можу сказати, що зробив якийсь легендарний вчинок, який заслуговує на високу оцінку»

— Чи багато траплялось у житті людей, які вам за щось дякували?

— Думаю, що були такі справи, за вирішення яких люди були мені вдячні.

— Вони висловлювали цю вдячність?

— Ні, вдячності вони не висловлювали. Звичайно, дехто був незадоволений прийнятим мною рішенням. Але ж це завжди буває: хтось задоволений результатом справи, а декому не подобається рішення. Був такий випадок: моряк далекого плавання в одному місті познайомився з дівчиною. Через деякий час ця дівчина народила дитину. Постало питання про стягнення аліментів з моряка. Розгляд справи тривав доволі довго. Моряк не визнавав себе батьком дитини. Я та народні засідателі довели його до такого стану, що він з корабля дав телеграму: згоден платити аліменти.

Думаю, моряк був не дуже задоволений рішенням, а от дівчина, навпаки, була вдячна. Хоча особисто мені вона нічого не казала.

Був випадок в обласному суді. Одного чоловіка за вбивство суд позбавив волі на 10 років. Його співмешканка вважала: суд зашкодив, бо вона не отримала майна після засудження цієї особи. Жінка проклинала мене, хоча особисто я їй нічого поганого не зробив. Такі бували ситуації.

— Вам удавалось уникати неприємних зустрічей з такими людьми?

— Я обмежував усі можливості контактів з такими особами. Нічого іншого в такій ситуації зробити не можеш. Як ти себе ще захистиш?

Розповім таку історію. Обласний суд був розташований у такому кварталі, де жили сім’ї працівників обкому партії. Сталося так, що син працівника будинку політосвіти при обкомі вбив трьох осіб. Але він був неповнолітнім. Суд під моїм головуванням засудив його до 10-ти років позбавлення волі. Це була максимальна міра покарання в такому випадку.

Тоді всі судді були членами партії, їм давалися певні доручення. Мене призначили агітатором на виборах. Будинок, в якому мешкала ця сім’я, знаходився від обласного суду на відстані 300—400 м. Так сталося, що я приніс цій сім’ї запрошення на вибори. Ці люди мене ненавиділи за прийняте рішення. Ситуація була неприємною. Вони навіть вважали, що я сам створив таку ситуацію.

— Якби хтось із високопосадовців сказав вам: справу потрібно вирішити так-то й так. Ви розумієте, це суперечитиме не лише закону, а й вашим переконанням. Як би вчинили в такій ситуації?

— За весь час суддівської кар’єри жодна людина не приходила до мене з вимогою прийняти «потрібне» рішення. Тому такої ситуації я навіть уявити собі не можу.

— Тобто тиску на вас ніколи не було?

— На мене ніхто й ніколи не тиснув. Коли я був народним суддею, райком партії очолював колишній офіцер-прикордонник. Він був надто суворим. Його боялися. До його дружини ніхто не заходив у гості, коли він був навіть на території району. Але з ним у мене склалися нормальні стосунки. Навіть він якось диктату щодо мене не чинив, вважав, що кожен повинен виконувати свою роботу. І робити це має правильно.

— Що вважаєте найбільшою заслугою на посаді заступника голови ВККС?

— Не можу сказати, що зробив якийсь легендарний вчинок, який заслуговує на високу оцінку. Це щоденна, рутинна робота. Але результати цієї роботи важливі й потрібні.

— Хочете працювати й далі в комісії?

— Якщо не буде перешкод перебуванню на цій посаді, безумовно, працювати буду. Якщо буде вирішено «бери шинель, іди додому», то доведеться йти.

— Відчуваєте себе на своєму місці на цій посаді?

— Думаю, я достойний посади, яку займаю.

Марина Бойко
Закон і бізнес. – 13.07.2013. - № 28 (1118)

Перейти на початок