Версiя для друку

Судова реформа? – Ні, не чули

Не встигли українці відгуляти всі різдвяні та новорічні свята, як Верховна Рада в першому читанні прийняла два законопроекти, відповідно до яких буде здійснено судову реформу. Так, 13 січня народні обранці проголосували за поданий главою держави законопроект №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд», та ініційований групою народних депутатів проект закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо удосконалення засад організації та функціонування судової влади відповідно до європейських стандартів» за реєстраційним №1497. Однак перше, що впадає в око під час аналізу зазначених документів, це їхня практична ідентичність, за винятком деяких суттєвих моментів, але незначних концептуально. Тому логічним є той факт, що, найімовірніше, ці два законопроекти після підготовки до другого читання все ж таки будуть об’єднані.

Разом з тим, зазначимо, що президентський законопроект насправді не дуже відрізняється від чинного ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Тому справедливо було б погодитися із думкою, що його не можна назвати новою редакцією чи таким, що має реформаторський характер. Проте доволі дивно чути такі зауваження від експерта ГІ «Реанімаційний пакет реформ» Романа Куйбіди, який нещодавно заявив пресі про те, що президентський законопроект за своїм змістом – це не нова редакція закону «Про судоустрій і статус суддів», а окремі зміни до нього, якщо врахувати, що пан Куйбіда входить до складу Ради з питань судової реформи при президентові України яка займалась напрацюванням зазначеного документа. Разом з тим, це, вочевидь, пояснює і те, чому ці два законопроекти подібні, оскільки, вірогідніше за все, Р. Куйбіда також брав участь у розробці законопроекту №1497. Якщо ж порівнювати по суті, то, наприклад, в проекті №1656 Преамбула ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» більш якісно формулює суть охоплюваних законопроектом правовідносин.

Дуже важливим є і той момент, що у президентській редакції більш широко розписана ст. 6 закону про судоустрій, у якій, на відміну від депутатського законопроекту, зазначені важливі елементи щодо суддівської незалежності. Зокрема, запропоновані зміни передбачають, що «звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом», інакше кажучи, якщо особа не є учасником процесу, то у суді їй робити немає чого. Крім того, «втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом». Тобто питання незалежності суддів також якоюсь мірою безперечно залежить від поваги до суду. І стосується це не лише сторін судового процесу, а й політиків, які часто заради власної популяризації дозволяють собі негативні коментарі щодо роботи судів в цілому і окремих суддів, що взагалі є неприпустимим, оскільки це підриває основи держави, і за що, поза будь-яким сумнівом, має бути встановлена жорстка відповідальність. Але це потрібно прямо прописати, що депутатам, політикам, чиновникам забороняється негативно висловлюватися на адресу суду. Зрозуміло, що насправді наразі ніякої відповідальності немає, але це вже перший крок на шляху до цього. Крім того, треба зазначити, що невиконання рішень суду державними службовцями або органами влади мають взагалі призводити до звільнення посадових осіб. Але цього законопроектами прямо не передбачено, попри те, що громадяни очікують від держави виконання судових рішень, що, до речі, є одним із елементів підвищення довіри до судової влади, про що останнім часом так багато ведеться розмов.

Обов’язкова необов’язковість

Досить позитивним є момент, зазначений у законопроектах щодо можливості суду відхилитися від висновків Верховного Суду України, вмотивувавши таке відхилення у судовому рішенні. Це, власне, те, що дозволить суддям, ухвалюючи рішення, керуватися внутрішнім переконанням. Взагалі ж, якщо говорити про обов’язковість як висновків так і постанов пленумів тощо, то є думка, що від такого підходу взагалі треба відмовлятися, оскільки єдине, на що мають орієнтуватися суди нижчих інстанцій, окрім, звичайно, принципу верховенства права, норм закону та внутрішнього переконання, це конкретні судові рішення, які у своїй мотивувальній частині і мають містити всі ці елементи.

Також слід відзначити, що, попри те, що проектами передбачається суттєве розширення підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності й нарешті спрощена така підстава, як порушення присяги, все одно залишається ризик тиску на суддю через надмірну кількість конкретизованих підстав.

Кваліфікаційні касти

Далеко не всі позитивно оцінюють і таке нововведення, як кваліфікаційні класи для суддів, та такий різновид покарання, як переведення до суду нижчої інстанції. На думку самих суддів, це призведе до боротьби за «лички», що негативно позначиться на роботі судів, крім того, є ризик, що деякі суди просто стануть місцем «відбування покарання» для суддів. Крім того, яким має бути ставлення громадянина до суду, у якому працюють судді, що їх було в такий спосіб притягнено до відповідальності? Здається, відповідь на це питання очевидна. Треба розуміти, що суддя має бути незалежним. Для того мантія і існує, щоб не було на ній ніяких личок та інших відзнак. Служити державі та закону – це не одне й те саме, що служити правосуддю, оскільки правосуддя апріорі над державою і над законом. Водночас держава має забезпечити справедливий суд.

Другий момент, який теж викликає здивування, так це надання якихось преференцій суддям та кандидатам у судді на підставі наявності у них наукових ступенів та звань. Тобто поки суддя перебуває на своїй посаді, йому, умовно кажучи, необхідно заборонити використовувати зазначені «переваги». Основним аргументом є те, що наявність даних прерогатив, це ніщо інше, як просто марнославство, яке не має жодного стосунку до здійснення правосуддя. Поклавши руку на серце, треба визнати, що мало хто насправді сам писав дисертації та займається наукою, що потребує чимало часу, а суддя, як правило, це людина завантажена роботою. Однак можна зробити виняток у тому контексті, щоб суддів запрошували викладати до профільних ВНЗ або на юридичних факультетах. І, наприклад, суддя зі стажем роботи, скажімо, понад 10 років може обіймати якусь посаду на кафедрі, що дорівнює професору, тощо.

Принцип «єдиного вікна»

Доволі раціональною, але разом з тим недоопрацьованою є ідея, визначена в законопроекті №1497: «З метою покращення доступу до справедливого суду встановлено механізм, який не дає суду можливості повернути заяву через непідсудність чи неналежність до юрисдикції суду – суд, який отримав заяву, повинен буде сам передати її за належністю. Тому обов’язок правильно визначити юрисдикцію та підсудність справи буде перекладено із позивачів на суди». Раціональніше було б ввести щось на кшталт «єдиного вікна», оскільки можливість подавати позов до будь-якого суду може призвести до колапсу в роботі деяких судів через надмірну їхню кількість, оскільки щоб прийняти та переглянути ці позови та й ще перенаправити їх до належного суду, необхідно буде задіяти більший людський ресурс, а в умовах нинішньої економічної ситуації це неможливо.

Трохи депутатський законопроект вирішив питання щодо незалежності суддів. Відповідно до положень цього документа пропонується, щоби переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого здійснювала Рада суддів України за поданням Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Крім того, в цьому ж законопроекті запропоновано змінити назву Вищої кваліфікаційної комісії, зробивши акцент на притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності.

Кому ж заважають господарські суди?

Досить неприємною для господарської юрисдикції є запропонована народними обранцями відповідно до проекту № 1497 ідея, так би мовити, ліквідації господарських судів. Відповідно до запропонованої редакції ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», у системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду адміністративних справ, цивільних справ, кримінальних справ. Вищими спеціалізованими судами є: Вищий адміністративний суд України, Вищий суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Інакше кажучи, господарські справи, якщо відповідні зміни будуть прийняті, розглядатимуть загальні суди. Однак питання лобіювання цієї ініціативи залишається відкритим, оскільки такі зміни, на думку як адвокатів, суддів, так і практикуючих юристів, не мають нічого спільного з покращенням доступності правосуддя, зміцненням незалежності суддів, приведенням системи правосуддя у відповідність до потреб суспільства та європейських стандартів, та спрощення судової системи, як це зазначено у пояснювальній записці до законопроекту.

А чи є реформа реформою?

Однак, попри певні позитивні моменти, що пропонуються зазначеними законопроектами, жоден з них не передбачає якісних і суттєвих змін, основою яких має бути підвищення суддівської незалежності, інстанційність та належне фінансування. От і виникає запитання, а чи це взагалі реформа? Бо загалом обидва законопроекти – це просто вдосконалення якихось окремо взятих інститутів. Зокрема, певним чином пропонується вдосконалити роботу Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів тощо. Є великий блок щодо дисциплінарної відповідальності суддів, відповідних санкцій до них. Крім того, законопроекти дещо по-різному пропонують розглядати питання утворення нових судів і, так би мовити, «нарізання» округів та складання суддями присяги та видачі суддям посвідчення. Але це незначні питання, які важко назвати реформою. Тобто це такі точкові зміни. Утім, треба поставити запитання не в тому аспекті, що хочуть вирішити цієї реформою. Питання треба ставити, а чого люди виходили на Майдан, чого вони хотіли? Що не влаштовує суспільство у роботі судової системи? Грубо кажучи, що викликає незадоволення суспільства? І якщо зараз запитати громадян щодо реальних претензій до суддів, то, окрім загальних обвинувачень в корумпованості, реальних, з погляду розглянутих справ, претензій немає. Красномовно про це свідчить той факт, що громадяни продовжують звертатися до суду для захисту своїх прав. Однак не можна ігнорувати того факту, що суспільство було обурене. Але виникає питання, чому? Зрозуміло, що частково це сталося через певні елементи політичного піару, тощо. Але найголовніше, що суспільство обурили політичні справи, тобто залежність судів, їхня керованість. Причому треба зазначити, що це не стосується широкого спектру справ господарських чи цивільних і так далі, це стосується саме політичних справ. Реакцію на це можна знайти в законах щодо відновлення довіри до судової влади та про люстрацію. Однак жодного слова щодо корумпованих судів. Ніхто ніде не ставить питання про притягнення цих суддів до відповідальності, немає кримінальних проваджень відносно суддів корумпованих судів. Тобто мова йде лише про політичні нюанси. Тож, з одного боку, ми бачимо, що суспільство було обурене, що судова система керувалася певними особами, та створеними ними інститутами. Загалом, через, умовно кажучи, гіпертрофовані інститути суддівського самоврядування та такі органи, як ВККС і ВРЮ, в яких начебто були присутні усі атрибути демократичного суспільства, разом з тим вони були підконтрольні певним особам, і відбувався тиск на суддів, наприклад, через дисциплінарну відповідальність, через вертикаль судів вищих інстанцій, тобто через ієрархію у судовій системі.

Однак слід розуміти, що між ієрархією та інстанційністю є велика відмінність, оскільки перше – це влада та підпорядковування, підконтрольність, а інстанційність – це, коли ніхто нікому не підпорядковується, а просто декілька разів переглядається справа. І ні для кого не секрет, що наразі в судовій системі панує саме ієрархія. Взагалі в Україні є хибне уявлення про те, що таке апеляційне та касаційне оскарження та про їхню роль у судових процесах. Відомим є принцип, що будь-яка справа має вирішуватися не більше ніж у двох судових інстанціях. Касаційний перегляд є винятком і допускається заради суспільного інтересу задля досягнення правової визначеності у розумінні закону. Саме на цих положеннях і заснований судоустрій більшості розвинених країн світу. Адже відсутність однаковості у судовій практиці руйнує єдність державного правопорядку, послаблює силу закону та підриває принцип рівності усіх перед законом. Отже, у судовій системі необхідно запровадити таку інституцію, яка б була вищою над усіма судами і мала б за мету забезпечувати однакове і взірцеве тлумачення закону при його застосуванні. Про такий підхід досить детально писав відомий професор Євген Васьковский, ще до революції у своєму підручнику з цивільного процесу. Апеляційний перегляд не може забезпечити єдності у тлумаченні та застосуванні закону, оскільки компетенція апеляційного суду обмежується межами апеляційного округу, а у державі одночасно здійснюють правосуддя декілька апеляційних судів, створюючи при цьому різну судову практику на підставі власних переконань. Єдність у тлумаченні і застосуванні закону забезпечується шляхом касаційного перегляду справи, а судова інстанція, яка його забезпечує, називається касаційною. Виходячи із завдання касаційної інстанції – здійснювати перегляд справи в інтересах закону, інституційно касаційна інстанція має бути єдиною. Декілька інституцій, які вважаються касаційними судами, ігнорування правил щодо кількісного складу суддів, які здійснюють касаційний перегляд, об’єктивно не можуть забезпечити єдності у судовій практиці.

Отже, можна стверджувати, що непродумана і хаотична державна політика щодо правосуддя, що подекуди проводилась під певну політичну особу чи приватний інтерес, нині створює реальну загрозу руйнації судової системи. Тому логічним була б ліквідація інституту повторної касації і утворення зрозумілої всім судової системи, де Верховний Суд виконуватиме процесуальну функцію суду касаційної інстанції. Але разом з тим необхідно переглянути місце вищих спеціалізованих судів і перетворити їх на суди апеляційної інстанції, без ліквідації господарської чи адміністративної юстиції. Водночас необхідно підняти й усіляко підтримувати авторитет суду першої та апеляційної інстанцій. Суспільство має бути впевненим, що судове рішення завжди є аргументованим і ґрунтується виключно на законі. Твердження про те, що з причин неякісного здійснення правосуддя на рівні судів першої та апеляційної інстанції всі справи мають бути переглянуті касаційним судом, є не лише хибним, а й шкідливим для правової системи держави. Це підриває авторитет нижчих судових інстанцій і фактично робить їхнє існування нікчемним. Крім того, необхідно забезпечити фінансову незалежність судової гілки влади, без чого взагалі немає сенсу вести будь-які розмови про незалежний суд. На жаль, наразі віз і нині там.

Коментарі:

Роман Романюк, член Комітету ВР України з питань правової політики та правосуддя

Судова реформа залишається ключовою для нашої держави, і її терміновість очевидна. Низький рівень довіри до судової влади, вплив політиків на суд, замовні судові рішення – все це раз і назавжди повинно піти у минуле. Суди мають працювати для людей, а судова система має бути простою, зрозумілою та доступною для громадян. Справедливий і незалежний суд – це гарантія побудови сильної і демократичної держави. Сьогодні ми вже зробили перший крок у здійсненні судової реформи – ухвалили в першому читанні законопроект №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд». І я хочу наголосити, що основні положення цього законопроекту заслуговують на підтримку у майбутньому. Зокрема, це розширення повноважень Верховного Суду України; удосконалення положень щодо функціонування та формування Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, посилення гарантій незалежності суддів та їх соціальний захист – всі ці положення законопроекту враховують рекомендації вітчизняних та європейських експертів. Безумовно, є норми, над якими потрібно продовжити роботу. І це нормально, оскільки ідеальних законопроектів не існує. Тому зараз саме час єднатися та працювати разом над текстом цього законопроекту. Суспільство надто довго чекало на цю реформу. Часу на затягування розгляду цього питання вже немає. Окремі положення законопроекту, які, на думку народних депутатів, потребують удосконалення, будуть доопрацьовані при підготовці проекту до другого читання.

Сьогодні ми маємо зробити все можливе для якісного оновлення судової системи, створення дієвих механізмів для її незалежності, прозорості та доступності для простих громадян.

Валентина Сімоненко, суддя Верховного Суду України, голова Ради суддів України

Проаналізувавши законопроект №1497 «Про судоустрій і статус суддів» щодо удосконалення засад організації та функціонування судової влади відповідно до європейських стандартів, авторства народних депутатів, та проект закону №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд», то вони, на мою думку, на 90% схожі. Разом з тим, безперечно, є відмінності. У проекті закону, що внесений депутатами, ширше регламентується повноваження суддівського самоврядування. Наприклад, передбачається, що переведення суддів здійснюється за рішенням Ради суддів України на підставі подання трохи реформованої Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. На мою думку, це позитивний момент, особливо, зважаючи на те, що нині цей процес відбувається досить кволо. Також хочу зазначити, що до позитивних новел можна зарахувати передбачений двома законопроектами конкурс на заняття вакантних посад судді безстроково.

Щодо негативних моментів, то як такі я б виокремила кваліфікаційні вимоги до судді, зокрема, в контексті переведення до іншого суду. Викликає деяке здивування, чому за положеннями ст. 62 законопроекту на посаду судді у Вищому або Верховному суді має право претендувати особа, яка має стаж, має звання доктора філософії або просто доктора наук і для чого в законі визначати такі кваліфікаційні вимоги. Чи, можливо, ці особи повинні мати якісь преференції, якщо особа може пропрацювати суддею суду першої інстанції лише сім років і мати ступінь докторах технічних наук та обійняти посаду судді Верховного Суду України, не пропрацювавши жодного дня в суді апеляційної або вищої інстанції? Тому постає запитання, а чи вистачить такому судді досвіду, оскільки повноваження ВСУ полягають в тому, щоб оцінити, чи правильно касаційними судами було застосоване законодавство. Можливо, це пов’язано з ідеєю якоюсь мірою наповнити Верховний Суд новими кадрами, але з погляду консервативності судової системи, чи буде це сприяти стабільності судової практики та професійності підходів до розгляду справ, тому що, відповідно до міжнародних стандартів, судова система серед усіх гілок влади має бути найбільш консервативною, а законодавство стабільним, щоб суспільство розуміло, за якими правилами воно має існувати.

Також, відповідно до депутатського законопроекту, не дуже зрозумілими є моменти щодо заняття посади судді. Чимало було нарікань на роботу ВККС в цьому напрямі. Однак, на моє переконання, в цьому документі закладені доволі дивні тенденції. Наприклад, суддя, який пропрацював п’ять років або обраний на посаду безстроково для того, щоб обійняти посаду в іншому суді, повинен взяти участь у конкурсі поряд з тими особами, які претендують на посаду судді вперше. На мою думку, це абсолютно нерівні умови для всіх. Для того щоби конкурс був об’єктивним, потрібно, щоби стартові умови були однаковими для усіх. Але про яку рівність можна говорити, коли в конкурсі братимуть участь судді з досвідом роботи, та особи, які взагалі ніколи не працювали суддею? Гадаю, що об’єднувати ці два конкурси не можна і треба поміркувати, як це правильно зробити.

Дивують також неоднакові підходи до переведення суддів. Суддя у межах п’ятирічного строку переводиться на підставі рішення Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів не президентом України, а Радою суддів України, разом з тим суддя обраний безстроково Верховною Радою України. Якщо ми будемо говорити про позбавлення можливості впливу на суд, то, на мою думку, доцільно і Верховну Раду України позбавити таких повноважень, або до прийняття нової Конституції залишити нормативне регулювання цих відносин таким, яким воно є за чинним законодавством з огляду на рівність гілок влади.

Зазначу, що Рада суддів України вже розпочала роботу з підготовки зауважень та пропозицій щодо зазначених проектів законів, і найближчим часом вони будуть надані кожному члену профільного комітету парламенту.

Андрій Волков, член Ради суддів адміністративних судів України, суддя Київського окружного адміністративного суду

Обидва законопроекти намагаються досягти єдиного статусу професійного судді незалежно від місця суду в системі судів чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Це, безумовно, є позитивним кроком, який заслуговує на підтримку. Але водночас деякі норми законопроектів не лише не відповідають проголошеній ідеї єдиного статусу професійного судді, а й створюють загрозу для існування незалежності суддів.

Одним із перших нововведень, що посягає на єдиний статус судді в державі, підриває авторитет судової влади, створює загрозу незалежності суддів є пропозиція не лише відновити, а й удосконалити застарілу систему кваліфікаційних класів суддів та запровадити кваліфікаційну атестацію. Інститут кваліфікаційних класів і кваліфікаційної атестації, який є неодмінною умовою кар’єри звичайного державного службовця, є цілком неприйнятним для суддів, так само, які він не є прийнятним для народних депутатів чи президента. Не може бути правосуддя п’ятого, першого чи навіть вищого ґатунку, оскільки суд має бути лише справедливим і неупередженим. Як можна пояснити, чому один позов має розглядати суддя п’ятого класу, а інший – суддя другого? Чи можна на законодавчому рівні щодо правосуддя припускати, що одне рішення чи вирок буде більш кваліфікованим, ніж інше? У такому випадку громадянам необхідно надати право вимагати розгляду їхньої справи суддею вищого класу, хоча б за додаткову плату чи державне мито.

Судова влада повинна бути компетентною. Компетентність проявляється у високому професіоналізмі суддів, глибокому знанні законів, беззастережному дотриманні норм професійної етики, вмінні правильно розібратися в тій чи іншій ситуації, іноді доволі складній і заплутаній життєвій ситуації. Все це, безумовно, передбачає і чималий життєвий досвід, набутий ще до обіймання посади судді, і наявність вищої юридичної освіти, і досвід практичної роботи, пов’язаної з відправленням правосуддя тощо.

Видається хибною пропозиція запровадити систему, відповідно до якої судді з огляду на їхню кваліфікацію поділяються на п’ять кваліфікаційних класів залежно від судової інстанції, досвіду роботи та інших обставин. Матеріальне забезпечення судді, розмір суддівської винагороди, зокрема, залежить від кваліфікаційного класу. Введення доплат за кваліфікаційні класи призведе до нерівності в оплаті праці судді. Кваліфікаційний клас судді впливає на оцінку його професіоналізму і, навіть, є його визначальною ознакою. Пониження та позбавлення кваліфікаційного класу, переведення до суду нижчої інстанції згідно із законопроектом № 1656 є одними з видів дисциплінарних стягнень. Пониження чи позбавлення кваліфікаційного класу перешкоджатиме судді відправляти правосуддя у відповідній судовій інстанції.

По-перше, це суперечить установленому порядку призначення і звільнення суддів.

По-друге, пропозиція щодо запровадження (відновлення) кваліфікаційних класів, обов’язок проходження суддями атестації при зміні кваліфікаційного класу, створюють загрозу для незалежності суддів, оскільки такий порядок надасть тим органам, які прямо чи опосередковано матимуть вплив на процес присвоєння судді кваліфікаційного класу, успішне проходження атестації, адміністративний важіль впливу на суддів.

Цікавим є також інше питання, яке б хотілося поставити розробникам законопроекту. Як запровадження кваліфікаційних класів зміцнює довіру громадян до суду? Невже розуміння громадянином того, що його справу розглянув суддя нижчого кваліфікаційного класу, а міг би й більш високого, викликатиме в нього повагу до суду, посилюватиме авторитет судової влади?

Отже, пропозиції щодо: запровадження кваліфікаційних класів суддів, проходження атестації при підвищенні кваліфікаційного класу, відмінності в розмірі суддівської винагороди, пониження кваліфікаційних класів з обов’язковим проходженням переатестації, переведення до суду нижчого рівня в порядку дисциплінарного стягнення не лише не сприяють зміцненню довіри до суду, а й підривають авторитет судової влади, довіру до судів нижчого рівня та суддів нижчих кваліфікаційних класів, особливо тих, хто самовіддано роками відправляє правосуддя у нижчих судових інстанціях і, як правило, є найбільш кваліфікованими.

Інна Рафальська, голова Ради адвокатів м. Києва

Як відомо, нещодавно Верховна Рада України прийняла в першому читанні і за основу два законопроекти: № 1656 «Про забезпечення права на справедливий суд», внесений до парламенту Президентом України, і результат депутатських ініціатив – законопроект №1497 «Про судоустрій і статус суддів».

Слід зазначити, що обидва законопроекти є достатньо системними документами, мають значну кількість положень, однак відмінності в підході до формування системи судів змушують замислитися над тим, як профільним комітетам вдасться підготувати до другого читання єдиний законопроект. В цілому, на мою думку, більш системним і точніше структурованим є президентський законопроект.

Одне з головних положень обох законопроектів – відновлення повноважень Верховного Суду України як найвищого судового органу. Слід зазначити, однак, що як і в одному, так і в іншому законопроекті не виправдалися очікування практиків з надання ВСУ права формувати єдину правозастосовчу позицію за категоріями справ, повноваження щодо прийняття відповідних висновків при розгляді конкретних судових спорів, є недостатніми для формування стабільної судової практики.

Основна відмінність законопроектів у тому, що якщо президентський законопроект зберігає чинну систему спеціалізацій судів, то депутатський – виключає з неї господарські суди і передає розгляд спорів між суб'єктами господарювання в загальні суди в порядку цивільного судочинства. Принаймні такий висновок можна зробити з положень ст. 18 проекту. Зазначений проект заперечує наявність будь-якої специфіки в правовому регулюванні відносин і, відповідно, суперечок, що з них виникають, суб'єктів господарювання і суперечок фізичних осіб.

У багатьох практиків, які обговорюють ідею ліквідації господарських судів, що з’явилася кілька місяців тому, виникають серйозні побоювання щодо позитивних наслідків її законодавчої реалізації. Ми не сумніваємося в здібностях вітчизняних суддів, що розглядають цивільні спори фізичних осіб, до освоєння специфіки суперечок суб'єктів господарювання, проте ефективність правової спеціалізації доведена світовим досвідом.

У засобах масової інформації вже пролунали думки експертів про те, що депутатський проект спрямований на посилення незалежності суддів на відміну від президентського. Достатніх аргументів експерти з цього приводу не наводять. Слід сказати, що запропоновані в законопроектах процедури кваліфікаційного добору кандидатів і призначення на посаду професійного судді, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, процедура звільнення судді не мають суттєвих відмінностей, а отже, не можуть бути підставою для заяв про виникнення залежності судової системи від органів виконавчої або законодавчої влади.

Однією з головних гарантій незалежності судової влади є чітко визначені підстави та порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Хотілося б, щоб законопроект містив менше оціночних понять, крім того, процедура, що передує прийняттю рішення про порушення дисциплінарного провадження, викладена у ст. 84, на жаль, не досить прозора і допускає суб'єктивну оцінку обставин.

Виключно позитивною у депутатському законопроекті є норма про наповнення Єдиного реєстру судових рішень, тож, сподіваюся, законодавці в цій редакції норму підтримають. Крім того, не зайвим буде використання в законі досвіду західних країн – демократій з віковими традиціями. Адже нас ніхто не змушує вигадувати велосипед. І головне, хотілося б, щоб новий закон «Про судоустрій і статус суддів» як один із перших основоположних законів з реформування нашої держави в світлі основоположних демократичних цінностей, виправдав очікування суспільства про реальне право кожного на справедливий і незалежний суд.

Єгор Желтухін

Юридична газета. – 20.01.2015. – № 1-2 (447-448)

Перейти на початок