Версiя для друку

Суддя ВСУ, заступник голови ВККС Микола ПАТРЮК: «Хочу залишатися в суддівському середовищі та бути корисним суспільству».

Микола ПАТРЮК віддав суддівській праці 39 років. Він жодного разу не замислювався над тим, аби змінити професію. Микола Васильович ніколи в житті не нав’язував свою точку зору ні дітям, ні суддям, ні сторонам у справах. Він уважає, що кожне рішення володар мантії має приймати виважено, добре обміркувавши, проаналізувавши аргументи «за» та «проти». У вересні М.Патрюку виповнилося 65 років, однак у нього навіть на думці немає залишати суддівські справи — опікуватиметься у ВККС питаннями добору кадрів для Феміди, підвищення їх кваліфікації та кар’єрного зростання. В інтерв’ю нашому виданню Микола Васильович відверто розповів про свій суддівський шлях, життєві принципи та професійні правила.

«Коли здобуття освіти у вищому навчальному закладі йшло до завершення, визріло бажання стати суддею»

— Миколо Васильовичу, ким ви мріяли стати в дитинстві? Чи думали тоді, яку професію обрати?

— Десь у класах 4—5-му мріяв стати механізатором (трактористом, комбайнером). Пізніше захопився столярною справою й після закінчення 8-го класу розпочав трудову діяльність у будівельній бригаді колгоспу. За допомогою досвідчених столярів здобув професію столяра 3-го розряду. Перший самостійний виріб — вікна для батьківської хати.

— Чому так рано пішли працювати?

— Я на відмінно закінчив 8 класів і хотів продовжувати навчання. До 9-го класу потрібно було вступати до середньої школи в райцентрі. Провчився я там 2 тижні і зрозумів, що буду тягарем для сім’ї. Адже на харчування щотижня потрібно було витрачати 5 крб., на місяць виходило аж 20. Батькова місячна зарплата — 60 крб., а вдома була хвора мама й менша сестричка. Виходить, для них трьох мало б залишитися тільки 40 крб. Такого я собі не міг дозволити. Попросив маму піти забрати документи зі школи, а вона мені: «Іди, синку, забирай сам. Ти ж сам і подавав їх». Я їй відповідаю: «Якщо піду я, то директор умовить мене залишитися». А залишитися в школі я не міг.

Але про навчання не забув, дуже хотів здобути середню освіту. Тому кожного вечора у своєму селі ходив до школи робітничої молоді. Заняття тривали до опівночі. Зранку йшов на роботу до колгоспу.

— Чому з-поміж усіх юридичних спеціальностей ви обрали саме посаду судді?

— Я ніколи не був інертним. Зав­жди брав активну участь у громадському житті. Ще в школі був старос­тою класу, редактором стінгазети, комсоргом. Коли працював у колгоспі, брав активну участь у художній самодіяльності: хор, танці, КВК. Під час строкової служби в армії пройшов непростий шлях від курсанта до заступника командира підрозділу. Часто доводилося комусь щось радити, допомагати. Тож виникла потреба в збагаченні знань, у тому числі у сфері права. Так і з’явилася мрія стати юристом.

З великим завзяттям як студент Харківського юридичного інституту оволодівав юридичними знаннями. Коли здобуття освіти у вищому навчальному закладі йшло до завершення, визріло бажання стати суддею. Висловив таку думку під час розподілу. До неї дослухалися й навіть розподілили до рідної Чернівецької області.

Дуже хотілося допомогти тим, хто шукає правди, примирити, налаштувати людей на поведінку, яка б сприяла утвердженню гідності, поваги до гідності інших. 39-річний шлях судді засвідчив, що свого часу я зробив правильний вибір, власні мрії реалізував, бачу користь від своєї роботи.

«Крім іспитів, з’ясування, чи знає кандидат ту чи іншу норму закону, потрібно дізнатися: а хто ж він, які в нього моральні якості»

— Коли вас обирали на посаду судді, проходили певну перевірку? Яким критеріям у ті часи мав відповідати суддя?

— Коли мене проводжали до Верховного Суду, слово взяв генерал — начальник управління СБУ: «Я знаю Миколу Васильовича з тих часів, коли ще був лейтенантом. У 1976 р. він балотувався на посаду судді Хотинського районного народного суду. А я мав завдання з’ясувати, хто такий Микола Патрюк, як живе, чим дихає. Поїхали до нього в село. Автомобіль обламався біля хати Патрюків, і ми попросили господаря винести води. Розговорилися з ним та й дізналися про все, що хотіли. Потім і сусідів опитали».

Тобто перед тим, як стати суддею, кожен проходив ось таку перевірку.

Разом зі мною балотувалося ще семеро осіб, а за тиждень до виборів одного кандидата зняли з перегонів через певні махінації з житлом. Таким не було місця в судовій системі. Репутація майбутнього судді мала бути незаплямованою, він повинен бути доброчесним. Навіть якщо ти був висококласним фахівцем, тобі могли не довірити суддівську посаду через допущені помилки.

На мою думку, сьогодні, крім іспитів, з’ясування, чи знає кандидат ту чи іншу норму закону, потрібно дізнатися: а хто ж він, які в нього моральні якості, принципи, яка життєва позиція. Вважаю, на законодавчому рівні варто закріпити, що після складення іспитів претендент повинен обов’язково пройти співбесіду. Чи хіба краще бесідувати з ним уже тоді, коли слід до відповідальності притягувати, бо свого часу обрали не такого, як треба? Так, обрали знаючого. Але він знає не тільки як застосовувати закон, а і як обходити його, як порушити права особи, яка бере участь у розгляді справи.

До речі, мені імпонує канадська система підготовки суддів. Там кандидатами в судді є ті, хто вже має 10—15 років юридичної практики. Тобто особи, які пройшли чималий шлях адвокатської чи прокурорської роботи. Оголошується конкурс, і протягом 1—1,5 р. з-поміж кількох кандидатів знаходять саме ту особу, яка достойна зайняти посаду судді. Такі претенденти не проходять спеціальної підготовки. А вже тоді, коли працюють суддями, проходять перепідготовку. Навчання проводять досвідчені судді. Тобто канадці не витрачають коштів на підготовку суддівських кадрів.

— Чи ж не важко буде перевіряти моральні якості претендентів на мантії?

— Важко. Потрібно подумати, як це правильно робити. Будемо вирішувати це питання.

«Здебільшого радився із законами та судовою практикою»

— Важким чи легким був для вас початок суддівської кар’єри?

— Початок роботи був таким, як і весь шлях на посаді судді. Легким — ні. Важким — ні. Нелегким! Відповідальним. Цікавим.

— Коли вперше стали суддею, було побоювання винести помилкове рішення?

— Таке відчуття в мене було і до 25 вересня цього року — дати, до якої я ще мав право розглядати справи. Я ніколи не рубав з плеча. Ретельність, ретельність і ще раз ретельність: потрібно детально розібратись у справі, з’ясувати, що криється за тим чи іншим питанням.

До того, як бути обраним суддею, я півроку пропрацював стажистом у Хотинському районному народному суді. Відтак з колективом був добре знайомий, ми всі здружилися. Коли я проголошував вирок у першій кримінальній справі, працівники канцелярії прочинили двері до зали та слухали. Потім сказали, що в мене тремтів голос... Хвилювався.

— А якою була перша справа?

— Першою цивільною була справа про стягнення аліментів. Кримінальною — про шахрайство. Громадянка, входячи в контакти з безліччю людей, позичала в них під розписку кошти без наміру повернути. Навіть не виконувала рішення судів про стягнення коштів. «Позичаючи» кошти нібито з метою погашення боргів, витрачала їх на власний розсуд. Їй я і зачитував свій перший вирок.

— Кожне рішення брали близько до серця?

— Так. Тисячі справ розглянув. До кожної з них не був байдужим. Кожне рішення приймав виважено, а не за принципом «якось воно й так буде».

Була колись така вистава — «Ковальова з провінції», де головною героїнею була суддя. Вона казала так: «Я можу радитися з будь-ким, хоч із самим Господом Богом, але рішення приймати маю тільки я». Звичайно, я теж радився. Та здебільшого радився із законами та судовою практикою.

«Велика підтримка на з’їзді суддів моєї кандидатури — це аванс для мене»

— Чи замислювалися хоча б раз над тим, щоб змінити професію?

— Ніколи не думав про те, що треба змінити професію. Суд для мене — моє життя. Навіть під час відпусток намагався бути в курсі справ районного, апеляційного чи Верховного судів. Незважаючи на досягнення 65 років та закінчення із цих підстав повноважень щодо здійснення правосуддя, хочу залишатися в суддівському середовищі, бути корисним суспільству, суддівському корпусу, правосуддю. З огляду на це погодився на пропозицію працювати у ВККС. Я не хочу прощатись із суддівським світом.

— Ви віддали багато років суддівській справі. Хто підштовхнув вас до думки, що потрібно спробувати балотуватися на посаду члена ВККС?

— З огляду на моє ставлення до проблем судочинства, бажання бути корисним суду, судовому корпусу та завершення суддівської кар’єри отримав пропозицію Голови ВС Ярослава Романюка балотуватися до ВККС. З’їзд суддів поклав на мене обов’язок узяти участь у формуванні суддівського корпусу, провести добір на посади суддів гідних кандидатів, котрі будуть здатні забезпечити права та інтереси осіб, які беруть участь у справах, а також провести очищення від тих, хто не відповідає високому званню судді.

— На з’їзді ваша кандидатура набрала найбільшу кількість голосів — 260. Чим можете пояснити таку довіру з боку делегатів. Можливо, це через те, що ви — суддя ВС?

— Можливо. У будь-якому разі велика підтримка на з’їзді суддів моєї кандидатури — це аванс для мене. Вони ж не давали мені якихось зав­дань: мовляв, іди до ВККС, щоб нас захистити. Ні, такого не було. Вони просто довірили мені цю посаду.

«На робочому місці, а особливо в мантії та при зверненні до мене «ваша честь» хочу бути гідним цього звернення»

— Чому свого часу обрали саме цивільне судочинство?

— Протягом 10 років на посаді судді, голови Хотинського районного суду Чернівецької області розглядав цивільні, кримінальні та адміністративні справи. Переваг будь-якій з них не надавав. При переході до обласного суду віддав перевагу цивільній юрисдикції. Вона досить багатогранна. Якщо посильно реалізувати себе в цивільній юрисдикції, впровадити в су­спільство правило діяти справедливо, за законом, то менше буде приводу до переходу особи на правопорушення адміністративного чи кримінального характеру.

— Хто вам запропонував перевестися до ВС? Чи це була власна ініціатива? Як відчули, що готові працювати в найвищому судовому органі?

— Пропозицій було кілька. Першу отримав у липні 1995 р. від заступника Голови ВС Петра Шевчука. Друге й третє запрошення надійшли від нього ж у жовтні 1996 р. та липні 1997 р. Але тоді за сімейними обставинами та через бажання реалізувати себе на новій (з квітня 1995-го) посаді заступника голови Чернівецького обласного суду я не погодився не перехід.

У квітні 2004 р. прийняв пропозицію заступника Голови ВС Анатолія Яреми. У цей час я відчув, що робота загартувала мене як громадянина, підвищила мій рівень як юриста та судді, допомогла набути організаторських здібностей.

Середовище суддів ВС дало можливість підвищити свій фаховий рівень, стати гідним носити звання судді найвищого судового органу.

— Як би ви охарактеризували життя й роботу судді ВС?

— Ще з першого дня роботи суддею відчув себе особою державною, відповідальною, необхідною суспільству. Ці почуття зміцнювалися зі зростанням по службі. Життя судді — це його робота, робота — це його життя. Я є суддею навіть у середовищі, яке про це й не знає.

На робочому місці, а особливо в мантії та при зверненні до мене «ваша честь» хочу бути гідним цього звернення. Чужі долі треба вирішувати, маючи таку честь.

Маю честь працювати в колективі тих, хто поділяє цю думку та дотримується такої позиції.

«Я ніколи ні на кого не тиснув: ні на суддів, ні на народних засідателів»

— Ви очолювали місцевий суд, потім займали посаду заступника голови апеляційного суду, заступника секретаря Судової палати у цивільних справах ВС. Тобто досвід керівника у вас чималий. На вашу думку, чого не може дозволити собі керівник?

— Я не гнався за жодною посадою, не добивався зайняття керівних крісел. Керівник може дозволити собі все, що налаштовує колектив на гарну роботу. Колись я почув розмову в канцелярії одного із секретарів з іншим: «Ти чому прийшла на роботу о 9:20? Ти що, не бачиш, як наш Микола Васильович ставиться до роботи? Він керівник, а прийшов за півгодини до початку робочого дня. А ти дозволяєш собі запізнюватися».

Дисциплінувати потрібно не криком, не стягненнями, а власним прикладом ставлення до роботи. Я ніколи не міг дозволити собі на когось нагримати. Такого ж ставлення до людей вимагав і від працівників.

А чого не може собі дозволити керівник?.. Оце запитання ви поставили (посміхається). Того, що виходить за рамки поведінки судді, керівника.

Я ніколи ні на кого не тиснув: ні на суддів, ні на народних засідателів. Я міг звернути їхню увагу на щось. Трапився колись такий випадок. Розглядав суд справу про поновлення на роботі. Участь у ній брали народні засідателі. З’ясували ми все, і я розумів, що потрібно відмовляти в задоволенні позову.

«Шановні, — звертаюся до народних засідателів, — що будемо робити?»

«Гарний, — кажуть, — хлопець, потрібно поновити його на роботі. А ваша думка?»

«Оскільки ви запитали про мою думку, зробімо аналіз розгляду справи», — запропонував я.

Розклав по поличках усі обставини, докази. Окреслив їм картину того, що було встановлено в судовій залі. Після моїх пояснень вони подивилися на ситуацію зовсім по-іншому та сказали, що в задоволенні позову потрібно відмовляти.

«Я з вами згоден», — відповів їм я.

Я не тиснув на них, не сказав одразу, що в задоволенні позову потрібно відмовляти. Така поведінка могла створити конфліктну ситуацію. Я підвів їх до правильної думки завдяки переконанню.

— Були випадки, коли вам дякували за прийняті рішення?

— Такі випадки траплялися. Розповім про одну цивільну справу. Молодий хлопчина одружився з дівчиною із сусіднього села. Батьки виділили їм частину городу для зведення хати. Сталося так, що молодий чоловік загинув. Залишилася одна невістка. Свекор та свекруха почали її виживати. Між ними виник серйозний спір. Жінка звернулася з позовом проти батьків покійного чоловіка. Позов стосувався захисту права власності на житловий будинок. Невістка посилалася на те, що в шлюбі звела з чоловіком будинок на межі з батьківським помешканням та проживала в ньому. Але після смерті чоловіка батьки заявили про своє право на цей будинок і вигнали її на вулицю.

Справа розглядалася на виїзному засіданні. У будинку культури зібралося багато народу. Відповідачі під час розгляду справи доводили факти своєї участі в спорудженні будинку сина та право невістки проживати в рідному селі, а не в їхньому. Тим більше не в їхній хаті. Поведінка батьків мені не сподобалася, але я не показував цього.

Суд задовольнив позов невістки. Це рішення присутні в залі зустріли бурхливими оплесками. Мені приємно було бачити, що односельчани цими самими оплесками засудили батьків і захистили, свідомо, виходячи із засад закону, права і моралі, підтримали жінку з іншого села.

Був і такий випадок. Хотинський районний суд розглянув справу, але сторона, не задоволена рішенням, звернулася до обласного суду, в якому я вже тоді працював. Колегія з трьох суддів (я був головуючим) розглянула скаргу, оголосила рішення. Після засідання до мене підійшов чоловік, який отримав негативний для себе вердикт, і сказав: «Дякую». Я зрозумів, що він сказав це з іронією, і запитав: «А без цього не можна було обійтися?»

«Ні, я Вам щиро дякую, від усієї душі. Я зрозумів, що був неправий», — відповів чоловік.

Через тиждень-два голова суду покликав мене до себе й показав листа від цього громадянина. У мене збереглася лише одна з чотирьох сторінок листа. «Мене було бито: на тобі одну кімнату, а державі мито. Я, звичайно, не міг погодитися з таким «справедливим» рішенням, бо воно за багатьох причин не задовольняло мене ні морально, ні матеріально. Через це я й подав скаргу до очолюваного вами суду. На засіданні обласного суду 14.08.96 мене слухали, нормально запитували, давали висловитися троє суддів-чоловіків. Головував розважливий, схожий на гайдука брюнет. Зліва від нього — моложавий, але сивий чоловік. Спокійний. Справа від голови — невисокого зросту дідок, різкий і гонорний, але розсудливо-справедливий у своїх судженнях. До чого я веду? А до того, що ці люди вели себе по-людськи зі мною, я відчув себе людиною не закомплексованою, як у Хотині. Мене слухали довго, довго радилися, а потім я слухав головуючого та зрозумів, що Хотинський суд ухвалив правильне рішення». Такий ось лист.

До чого тепер я веду? Розгляд справи має бути справедливим, незалежно від того, яким буде рішення.

У 2006 р. я був на відкритті суду в рідній області. На урочистості з’їхалося багато правників, суддів із сусідніх районів. Спочатку виголошували промови, потім — невеличка перерва, і з приміщення суду вилетіли молоді люди у вишиванках, звучала музика, були танці. Після цього слово надали мені. Я привітав суд з такою подією та побажав, щоб у суді так здійс­нювалося правосуддя, щоб позивач і відповідач виходили так, як ці молоді люди: радісно і з піснями.

Ще тоді, коли Україна не підпадала під юрисдикцію Європейського суду з прав людини, я завжди казав: суд застосовує примирення. Тому я роз’яснював сторонам, що, крім права відстоювати свою позицію, вони можуть усе осмислити й укласти мирову угоду. Рішення, яке б воно не було справедливе, когось не буде влаш­товувати. Мирова угода — це примирення обох сторін: ударили по руках, і всі задоволені. Суддя не повинен на кожну справу, як кальку, накладати норми закону.

Був ще й такий випадок. Розглядав я цивільну справу про розлучення. До суду завітала молода гарна пара. Обоє високі, стрункі, дуже підходили одне одному. У них був 4-річний син. Я з’ясував обставини, вислухав аргументи, а потім зробив паузу й дивлюся на них. «Що ви так дивитеся?» — запитали вони. Я їм відповів: «Подивіться, будь ласка, одне на одного».

Вони почали розглядати свій одяг, чи, бува, там ніяких негараздів нема. «Одне на одного подивіться. Та ви створені одне для одного!» — сказав їм я. Подружжя на це нічого не відповіло. Мені тоді було майже 26, а їм — років під 30.

Суд пішов до нарадчої кімнати і вирішив дати їм 4 місяці на роздуми, на примирення. Вже через 2 місяці пара прийшла «забирати справу». Це було дуже давно, а задоволення від того, що люди помирилися, я відчуваю дотепер. Розглядом справи повинні бути задоволені і сторони, і суддя.

«Піти у відставку та працювати на городі — це не моє»

— Ви багато часу витрачали на роботу, а чи вистачало його на сім’ю?

— Приділяв. Але, бувало, гуляєш із дітьми в парку, думками — на роботі.

— Не відмовляли дітей навчатися на юридичному?

— Старша дочка після закінчення 9-го класу пішла до педагогічного училища, з відзнакою закінчила його, пройшла стажування, а потім вирішила йти навчатися на юриста. Це було виключно її бажання. Менша дочка теж обрала юридичний фах… З нею, до речі, колись трапилася така історія. Було їй 4 роки. Я вів її до дитячого садочка. Вона мене запитує: «Тату, правда, я, як і сестричка, піду до школи?»

«Підростеш та й підеш», — відповів я. Говоримо ми далі з нею на тему навчання, а вона й каже, що, як вивчиться, піде працювати. «Ким будеш?» — поцікавився я. «А ти ким працюєш?» — відповіла дочка. «Хіба ти не знаєш? Я ж — суддя», — сказав я. «То чому мене запитуєш?» — така була відповідь. І так склалося, що вона дійсно пішла в судді. Працює в господарському суді.

Я ніколи не відмовляв дітей навчатися на юридичному. Не вказую, як їм жити, не нав’язую своєї точки зору. Лише можу по-батьківськи щось порадити. Коли менша дочка вирішила стати на суддівську стежку, мені довелося дещо сказати: що бере вона на свою душу, сумління дуже важку справу. Важку не в якомусь одному аспекті, а в дуже багатьох. Знати назубок право важливо, але це, на жаль, далеко не все. Потрібно залишатися Людиною, з розумінням ставитися до громадян, які звернулися до суду.

— Був момент, коли хотілося назав­жди зняти мантію?

— Ні, не було. Я не можу без роботи. Мабуть, це вже діагноз. Піти у відставку та працювати на городі — це не моє. Я люблю фізичну працю, ніколи нікому не відмовлю в допомозі, але… Можна було б і в театри ходити, подорожувати, аби світ побачити. Але я вирішив, що витрачатиму свій час на роботу у ВККС. Юриспруденція — це моє.

— Що для вас щастя?

— Щастя (задумливо)… Зустріти день і провести його так, щоб, лягаючи спати, міг сказати: він минув як належить. Бувало, спати доводилося лягати і о другій, і о третій ночі. Я зав­жди доводжу справу до кінця: зробив щось, поставив крапку. Тоді й на душі спокійно.

— Яких людей намагаєтесь уникати?

— Намагаюсь уникати людей, які бажають зустрітися зі мною не як з людиною взагалі чи юристом зокрема, а як з особою, яка в силу займаної посади могла б бути корисною для них та ще й усупереч інтересам та правам інших.

— Хто ваш найголовніший та найкращий порадник у житті?

— Найголовнішими порадниками були мої батьки. Вони прагнули бачити мене сином, за якого не було б соромно.

— Вам доводилося про щось шкодувати?

— Не шкодував про те, що залишив навчання в 9 класі середньої школи та пішов працювати, здобуваючи освіту вже у вечірній школі. Не шкодував про те, що служив в армії. Загартувався, змужнів. Не шкодував про те, що створив сім’ю із синьоокою землячкою. Не шкодував про те, що став юристом, суддею та віддав цій службі 39 років. Шкодував, що, хизуючись міцністю щелеп і зубів, розруйнував їх горішками. Шкодував і про те, що не послухав маминих слів і застудився. А більше — ні про що.

— Яке ваше життєве кредо?

— Поводься з людьми так, як би ти хотів, щоб поводилися з тобою.

— Які ваші улюблені заняття? Як проводите вільний від роботи час?

— Улюбленими заняттями поза робочим часом є спілкування з онуками, читання художньої літератури, збирання грибів, гра в більярд.

«Запорука гідності правосуддя залежить від гідності судді»

— Скажіть, що, на вашу думку, потрібно зробити, аби суспільство довіряло судам?

— На мій погляд і переконання, для суспільної довіри до судової влади необхідно, щоб правосуддя здійснювалося надійними фахівцями у визначений законом строк, справедливо й неупереджено, з ухваленням законних і обгрунтованих рішень та з неухильним їх виконанням.

Віками суспільство опікується питаннями судочинства. За висловом Абдурахмана Джамі, «ти нікому не можеш бути суддею, поки до добра не повернутий душею». Тому добір на посади суддів має грунтуватися на перевірці рівня загальних теоретичних знань кандидатів, їх спеціальній перевірці, спеціальній підготовці з метою підвищення кваліфікаційного рівня та виявлення їх особистих і моральних якостей (до добра повернутих душею).

Не менш важливим є й питання очищення судів від тих, хто своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю призвів до порушення прав особи. Таке очищення має бути проведено у визначені строки та на підставі зазначених у ст.2 закону «Про очищення влади» принципів: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Відступ від цих принципів може спровокувати в суспільстві ситуацію, за якої стан правопорядку скотиться до найнижчих показників, а стан правосуддя зведеться нанівець. Без наведених принципів ні суспільство в цілому, ні правосуддя зокрема існувати не можуть.

Суспільство має бути безкомпромісним у питанні наведення порядку, у тому числі у сфері правосуддя, але з чітким дотриманням прав і закону. Наполягаю на необхідності дотримання принципів права та законності в су­спільстві, у тому числі й при проведенні очищення влади.

Зауважу: на одному з круглих столів з питань люстрації дізнався, що активісти з очищення судової влади вважають суддів не гідними носити мантії, оскільки ними допущено таке. По-перше, «адміністративні суди розглядають справи про поновлення на роботі державних службовців, що не належить до їх юрисдикції» (але ж відповідно до п.2 ч.2 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесені до юрисдикції адмінсудів).

По-друге, «адмінсуд застосовує при розгляді справ Кодекс законів про працю» (та ж такий обов’язок суду грунтується на ст.3 зазначеного кодексу, згідно з нормами якого законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності).

По-третє, «ВС не прийняв хоча б десятка рішень, які б мали значення для суспільства». Насправді ж таких рішень прийнято сотні у справах, заяви про перегляд рішень в яких допущені судами касаційної інстанції до перегляду ВС, з питань збереження довкілля, охорони лісів, прибережних захисних смуг, водних об’єктів, спадкування, права на житло, кредитних, трудових та сімейних відносин тощо. Тільки Судова палата у цивільних справах ВС видала 3 збірники постанов за 2011, 2012 та 2013 рр. Ці видання розраховані на професійних суддів, адвокатів, прокурорів, науковців, викладачів і студентів юридичних навчальних закладів, а також усіх тих, хто цікавиться судовою практикою. Ознайомившись із цими постановами, можна дійти висновку: правда є. Можливо, де­які діячі побоюються, що внаслідок ознайомлення підвищиться ступінь довіри до суду?! Можливо!

Найкращими оцінювачами суду, судового рішення є особи, які брали участь у справі. Вони вправі оскаржити рішення, висловити невдоволення ним. За даними статистики, за І півріччя 2013 р. оскаржено тільки 12,8% рішень у цивільних справах, а за І півріччя 2014-го — 12,1%. У решті справ (понад 87%) є довіра до суду, його рішень. Тож прибічники «базарної» оцінки довіри до суду замінили ці реальні показники на показники зі стелі.

Разом з тим, виходячи зі змісту ст.34 Конституції, суспільство має опікуватися підтриманням авторитету й неупередженості правосуддя. Необхідно виявляти недоліки в роботі суддів, очищати суди й пропагувати судові процеси, проведені в чіткій відповідності з принципами, правом, законами.

Ще раз наголошую на тому, що запорука гідності правосуддя залежить від гідності судді.

«Повсякденною люстрацією має займатися ВККС»

— Хто має бути відповідальним за очищення суддівських лав?

— У питанні забезпечення довіри до судів значну роль має відігравати ВККС. Відповідно до розд.ІV коаліційної угоди, підписаної у Верховній Раді, система правосуддя має бути приведена у відповідність до європейських стандартів, зокрема, пропонується запровадження критеріїв доброчесності, відповідність яким буде обов’язковою умовою для зайняття посади судді. Посади суддів призначені тільки для осіб з високими професійними та моральними якостями.

Нині члени ВККС долучилися до розроблення проекту нового закону «Про судоустрій і статус суддів». Вони пропонують доповнити ст.72 проекту, в якій ідеться про кваліфікаційний іспит кандидата на посаду судді й передбачається виявлення рівня практичних навичок та умінь у застосуванні закону, положенням про проведення співбесіди з кандидатом задля виявлення його особистих і моральних якостей.

Така пропозиція сприятиме добору на посади суддів осіб, які завдяки своїм якостям створять можливість позбутися корупційної складової в системі правосуддя. Запровадивши співбесіди, ВККС здійснить добір морально стійких суддів, і це позбавить суспільство від необхідності проводити чергові люстрації в судовій системі.

Наразі у ВККС нагромадилося понад 8 тис. скарг на дії суддів. На розгляд надійшло 475 заяв суддів місцевих судів про рекомендування на посаду судді безстроково у зв’язку із закінченням 5-річного строку пов­новажень, у 90 з них строк повноважень уже закінчився. Також є 365 заяв про переведення, 267 з яких від суддів, котрі позбавлені можливості виконувати повноваження через події в Криму, Донецькій та Луганській областях.

З квітня 2014 р. не проводяться конкурси на заміщення посад суддів, й у значної кількості кандидатів сплив 3-річний строк перебування в резерві.

Такі обставини не можуть сприяти покращенню роботи судів, розгляду справ у встановлені строки та відновленню довіри до системи в цілому.

Негативу в цьому питанні додає й те, що парламентом не вирішені сотні заяв про звільнення суддів, у тому числі з підстав досягнення 65-річного віку.

У моєму рідному Хотинському райсуді — п’ятеро суддів. Один перейшов до апеляційного суду. Двоє із січня не здійснюють правосуддя, адже їм виповнилося 65 років. Тож розглядають справи тільки двоє. Скажіть, хіба вони зможуть забезпечити належне правосуддя? А це хіба не впливає на загальну думку суспільства про суди? Звичайно, впливає.

— Чи зможе люстрація «викинути» із судової системи всіх недоброчесних законників?

— Надія є. Насамперед люстраційний закон має на меті звільнити з посад суддів, які приймали рішення у «справах майдану» в листопаді 2013 — лютому 2014 р., а також якщо судовими рішеннями буде встановлено, що вони порушили права особи. Третя підстава люстрації — якщо в декларації суддя вказав недостовірні дані чи приховав якусь інформацію. Або ж його прибутки значно менші за видатки.

Ще раз повторю, що повсякденною люстрацією має займатися ВККС: громадяни дають сигнал щодо того чи іншого судді, а комісія все перевіряє. Закони «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», «Про очищення влади» — це своєрідна очисна кампанія. А повсякденною роботою щодо очищення суддівських лав від недобросовісних осіб має займатися орган, завданням якого це і є, тобто ВККС.

«Мені боляче чути, коли кажуть, що правди немає»

— Які правила повинен сповідувати служитель Феміди?

— Дуже багато років сповідую текст молитви судді.

У 2001 р. у складі делегації правників Буковини я перебував з візитом у Румунії. Сусіди прийняли нас тепло. Цей візит був плідним. Але найбільше він запам’ятався ось чим. Гостям господарі завжди дарують якісь пам’ятні знаки. Того разу подарунок виявився надзвичайно цінним. Нам подарували «Молитву судді» румунською мовою. Написана вона була ще в 1921 р. Вже в Україні знайшлися ініціатори перекладу її рідною мовою. Вона була опублікована у «Віснику Верховного Суду України».

Я часто звертаюся до цієї молитви, пропагую її, поширюю. Переконаний: справжній суддя — той, хто сповідує її. Я вважав би її клятвою кожного судді.

Кожне слово молитви для мене є зав­данням — бути суддею: «Благослови, Боже, мої руки; увінчай моє чоло, мій дух, щоб став я провідником справедливості, яку ти створив для людського суспільства. Зроби з моєї тоги непідкупну мантію!..» Її слова увінчають дух судді, зародять у суспільстві надію на гідне правосуддя.

— Що б побажали працівникам суду в день професійного свята?

— Можливо, це буде трохи суб’єктивне побажання... Бажаю, щоб працівники суду мали відпочинок після того, як належно виконають свій професійний обов’язок. Коли я займав керівні посади, то, бувало, поїду у відпустку, але дзвоню в суд і запитую: як там та чи інша справа? Я не втручався в процес її розгляду, просто турбувався, щоб її розглянули вчасно й відповідно до закону. Я цим жив.

Не кажу, що потрібно бути рабом, просто варто бути Суддею. Віншувати потрібно за здобутки. Професійне свято — це не день народження, вітають з результатами роботи, з тим, що ти зробив для професії. Якщо заслужив, то тебе й привітають. А вітати є кого!

Мені боляче чути, коли кажуть, що правди немає. Правда є! Якщо хтось схибив, зганьбив судову систему, то такої особи необхідно позбутися. Шкода, що хтось ганьбить, кидає тінь на репутацію суддів.

— Дякую за відверту розмову. Вітаємо вас з обранням на посаду заступника голови ВККС. Бажаємо вам успіхів, нат­хнення та здобутків на новій посаді.

— Дякую. Я був щирим.

Микола ПАТРЮК народився 27 вересня 1949 р. в с.Бузовиці Кельменецького району Чернівецької області.

У 1975 р. закінчив Харківський юридичний інститут за спеціальністю «правознавство».

Працював стажистом Хотинського районного народного суду Чернівецької області. Протягом 1976—1986 рр. — суддя, голова Хотинського районного народного суду Чернівецької області.

У 1986 р. обраний суддею Чернівецького обласного суду (з 2001 р. — Апеляційний суд Чернівецької області), у 1995—2004 рр. заступником голови цієї установи.

У червні 2004 р. обраний суддею Верховного Суду. З 2007 до 2010 р. обіймав посаду заступника голови Судової палати у цивільних справах ВС, а з 2012-го — заступника секретаря цієї палати.

26 вересня 2014 р. з’їздом суддів призначений на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів. 9 грудня обраний заступником голови ВККС.

Заслужений юрист України, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Марина Закаблук

Закон і бізнес. – 13.12.2014. – № 50 (1192)

Перейти на початок